Вірш «Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть» © Ліна Костенко «Берестечко»

 

Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена.
Де вже не владен лях ані Аллах.
Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина
самі себе вивозять на волах.
Пробились кров’ю. Стомлені, обдерті.
Підводи витягають з багновиць.
А на возах — старі, уже як мертві,
обличчями до неба, горілиць.
Де буде дім і де притулок ваш?
І поля шмат, і для дітей прожиток?
Скриплять вози — кудись на пустопаш,
на вільні землі, людський неужиток.
А я стою, сказати щось не годен.
Змиває дощ дорогу і мене.
Я розминаюсь із своїм народом.
Та й краще так. Ніхто не прокляне.
Обпалить часом думка крижана —
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?
…Десь при воді спинившися підводою,
де вже воли до ясел заревуть,
бездомні люди, спраглі за свободою,
свої селитьби слободами звуть.
Але ж яка біда цьому народу!
Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.

Вірш «Напучування сільського вчителя» Іван Малкович, [11-18 грудня 1985]

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви “Ї”,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви “Є”,
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша — солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов’їв,
дитино.

Вірш «Крила» Ліна Костенко.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Вірш «Кольорові миші» Ліна Костенко.

Давно, іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила… кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.

Вірш «Пісенька про космічного гостя» Ліна Костенко.

Достигають яблука ранети.
Рання осінь листя золотить.
Гарний хлопець з іншої планети,
може, завтра в гості залетить.

Діло звичне — міжпланетні мандри.
Усміхнеться, зніме свій шолом.
Скаже: — Там, в сузір’ї Саламандри,
твій коханий бив тобі чолом.

Я спитаю: — Є у вас поети?
Як по-марсіанськи — макогін?
Знаєш, там туманність Андромрди,
Хай не йде так часто на обгін.

Він посидить, трохи відпочине,
цей мій дивний, нетутешній гість.
Планетарно синіми очима
про безмежний космос розповість.

Прийдуть люди з ним погомоніти,
хлібом-сіллю я їх пригощу.
Передам йому для Береніки
білі айстри в крапельках дощу.

Перевірю техніку в ракеті,
розкажу, як звуться журавлі.
Хай посіє в себе на планеті
жменьку слів із нашої землі.

Апарат космічний загуркоче,
пропливе смарагдовий кортеж…
— Добре, я коли-небудь заскочу.
Ти в якій галактиці живеш?